Читання були присвячені осмисленню шляхів  подолання авторитаризму через прийняття і затвердження духовного гуманізму в освітньому просторі. 

До обговорення були запропоновані питання:

- як вмістити в нашу свідомість вимір духовності і мислити на його основі;

-як облагороджувати свій характер, витончувати своє ставлення до дітей та оточуючих;

-як вирощувати в собі творче терпіння, удосконалюватися в мистецтві любити дітей;

-як навчитися керуватися у вирішенні педагогічних завдань мудрістю.

Духовно-філософськими основами гуманної педагогіки є праці  Конфуція, Лао-Цзи, Сократа, Платона, Аристотеля, Г. Сковороди, М. Бердяєва, І. Ільїна, П. Флоренського, родини Реріхів… Опорою  для педагогів-гуманістів стали Святі Писання Світових Релігій – Буддизму, Іудаїзму, Християнства, Ісламу.

Гуманна педагогіка – це велика мудрість, у якій стверджується педагогіка Світла. Учитель тут – носій Світла.  Урок справжнього вчителя не для дітей, а з дітьми. Гуманний педагог створює суб,єкт-суб,єктне середовище, коли йде взаємний вплив учитель-учень. Важлива риса його – здатність до саморефлексії, самоосвіти, самовдосконалення.        

Сьогодні ми пропонуємо вам долучитися до цих ідей.

З грубої піщинки виростає перлина. Але природа ненастанно трудиться над цим.

Вручаю вам «піщинки», акумулюйте все почуте, передайте  їм енергію своїх емоцій, енергію своїх думок, енергію свого досвіду. А вкінці ми наповнимо чашу педагогічної мудрості вже не «піщинками», а «перлинками», над якими ви невтомно попрацювали.

 «Найбільша трудність у творенні гуманного освітнього світу знаходиться всередині нас самих. Це може бути наша зашкарублість і консерватизм, наша прив’язаність до авторитарного педагогічного мислення, скутість нашої свідомості лещатами матеріалізму, віра, що авторитаризм є справжнім шляхом педагогіки, лінощі займатися чимось новим, посилання на похилий вік тощо.

Для тих, у кому мало любові до дітей, у кому авторитаризм і владолюбство стали рисами характеру, – трудність самопереродження, звичайно, буде збільшуватися. Додамо до сказаного і ту обставину, що багато вчителів і вихователів, побоюючись свого начальства, бояться проявити надмірну активність.

Треба перемогти страх у собі, треба здійснити подвиг – стати героєм духу. Таке вольове рішення не залежить від будь-яких зовнішніх обставин, а залежить тільки від нас самих. Особистість народжується в боротьбі з самою собою. Боротьба ця буде нелегка, але достойна. Щоб стати творцями гуманного освітнього світу, щоб наше суб’єктивне освітнє поле було радісним для наших вихованців і учнів, нам потрібно буде:

– прийняти до нашої свідомості вимір духовності та мислити на його основі;

– облагороджувати свій характер, витончувати свої ставлення до дітей і оточуючих;

– вирощувати в собі творче терпіння;

– вдосконалювати мистецтво любити дітей, любити ближнього, радіти всьому піднесеному і прекрасному;

– керуватися в розв’язанні педагогічних завдань мудрістю;

– тягнутися до читання праць класиків педагогіки.

Тільки в такій боротьбі можна подолати, перемогти в собі все, що зв’язує нас із авторитарним мисленням і практикою. В цьому процесі сходження нас буде заохочувати зростаюча взаємна любов і довіра до наших вихованців і учнів, духовна спільність із кожним із них, яка постійно розширюється.»

Отже найвищий сенс Маніфесту – поєднання духовності та гуманності. Духовність та гуманність існували та розвивались в культурі протягом століть, але ніколи не поєднувались, бо це дві протилежні системи цінностей. В релігійному трактуванні духовності вищою цінністю є Бог, а в гуманній – Людина. А в Маніфесті через поняття «духовний гуманізм»  чітко ставиться завдання сприяти вихованню людини культури, мислителя, діяча, ТВОРЦЯ.

Це особливо актуально зараз, бо суспільство знову переживає початкову фазу переходу від життя в культурі матеріальних речей і цінностей споживацького суспільства – до життя в культурі ідеальних сенсів.